вівторок, 4 вересня 2012 р.

Вело Чорногорія 2012 - День 3- На зустріч горам

В 4 години продзвонили будильники і ми тут же почали збиратися. Вова навіть не заставляв усіх чистити зуби, як у минулі рази, але сам цю корисну процедуру не оминув, а якщо вже витащив зубну пасту, то і решта скористалися нею. За цю гігієнічну парухвилинку у спішці зборів він поплатився. Зубна паста разом з бритвою так і залишилась між коліями у Бару.
Проїхавши 600м ми вже збирали велосипеди на пероні. Наш потяг вже стояв. З вигляду трохи кращий, ніж ми очікували, бо вчорашні, які були помічені на станції нагадували Нью-йоркські вагони метро 80-х років. Квиток до Майковца нам обійшовся по 6 євро з кожного. Прийшлось ще доплатити за велосипеди вже у самому вагоні. По 4 євро - одразу повідомив нас провідник, і виписав, як і належить, квитанцію. З середини потяг нас приємно вразив. Окремі купе по 6 сидячих місць. Прозорі двері з шторками, кондиціонер, розетка, дзеркала, столик. Велосипеди за згодою провідника ми лишили прямо у проході, без будь-яких проблем.
 "mi scusi"


Попереду нас чекала захоплююча тригодинна подорож Чорногорською залізною дорогою. Я скажу вам це ще той витвір мистецтва. Потяг йде в каньйонах річок, піднімається на висоту більше 1км, звідки відкриваються неймовірні види. Величезна кількість тунелей, довжина одного з них досягала 8км, віадуки. Хлопці не могли покласти з рук фотоапарати і відірватись від вікна.
 Підїжджаючи до Майковца у купе ставало все холодніше, за вікном з'явилися хмари, які були на рівні очей - здоров північ!
У Майковці потяг за розкладом стоїть 2хв. Перон, до якого ми "причалили" був шириною в метр. Прийшлось складати велосипеди на сусідній колії. Що явно не подобалось іншому потягу, який через пару хвилин, як виявилось, мав проїжджати по ній. Прийшлось срочно забирати речі і переносити через колії до якихось будок робочих. Процес вигрузки получився трохи сумбурним, і наш потяг (який, між іншим, складався з 3 чи 4 вагонів) рушив, з Вовою на борту, який повернувся за останньою сумкою. Бачили б ви Вовині очі :). Провідник швидко вскович у вагон не даючи тим самим Вові навіть подумати про вистрибування. Які там червоні прапорці, крик і гукання вирішують все :). Потяг зупинився через декілька метрів і Вова вийшов на свободу :).
Більша частина сьогоднішнього шляху проходила каньйоном річки Тара. Дорога з бездоганним асфальтним покриттям і малою кількістю машин. Температура на вулиці в порівнянні з півднем в середньому на 8-10 градусів нижча, відсутні пальми і інжир, зовсім інший рослинний світ: яблука, сливи, берези - як ніби потрапив у іншу країну. Фотографувати зупинялись за кожним поворотом.


Чим далі просувались, тим цікавіше ставало: скальні обриви, чисельна кількість тунелей.
І неймовірна Тара з блакитно-зеленим кольором води


Хоч на шляху нам і зустрічалися містечка, але вони малочисельні і жодного магазину ми не бачили. Тому коли надибали якусь кафешку вирішили зробити зупинку на обід. Місцевий супчик усім припав до душі. Попоївши у Сєки залишилась лише одна мрія - скупатись, і він ради цього пропонував нам спуститись до річки. Оглянувши той спуск ми більшістю голосів 3 проти 1 відмовились від нього і вирішили, що шукатимемо більш підходяще місце для купання, адже далі дорога підходить ближче до води, та й перепад висоти має бути меншим. 
Сєка не довго міг терпіти, та й наші нерви не залізні з ним сперечатись і ми таки зупинились на купання. Залишили велосипеди на узбіччі по сипусі спустилися до річки, радував лише ось такий бонус - камінчик посеред річки.
Водичка дуже освіжаюча, добре що ми усі взимку купаємось, інакше це було б ще те купання. 
Далі була звичайна зупинка з оглядом красот місцевості і очікуванням Влада, який забарився через фотографування. Почувся невеличкий "цок",а за ним і по-серйозніший "гуп". "Що це гупає?"- не вспіла я сказати в голос, як ми вже на власні очі переконались, що згори падає каміння. Сєка скомандував переміститись швидко під скальний виступ, тут почався справжній досить густенький камінняпад. Ми то у шоломах, і згори не булижники падають, але деякі камінці були таких розмірів, що голові або іншим частинам тіла не позаздриш. Махнувши Владу, щоб він не наближався, перечекали і швиденько втікли звідти.
Після цього ми якось серйозніше стали відноситись до постійних знаків на дорозі про можливе падіння каміння.
Взагалі їхалось досить добре, на початку дня були затяжні підйомчики, а потім потихенько ми спускались донизу. Раділи, що саме в такому напрямку їдемо маршрут. Під'їхали до самої кромки води, місце де починає свій маршрут рафтінг, який дуже популярний на річці Тара. Після цього почався підйом, а значить нам лишилось пару кілометрів до моста Джурджевіча - одного з визначних місць Чорногорії. 
 
Міст у висоту 160м був найвищим автомобільним мостом у Європі, на момент його завершення в 1940 році.
Біля нього досить багато людей, які приїжджають сюди як і ми - спеціально подивитись на міст. Машини, напевно, вже звикли, що тут усі ходять як по тратуару. 
 На мосту стає моторошно лише від розмов про роуп-джампінг, і навіть від жартів про фото стоячи на перилах.
Хотіли зробити фото на телефон, щоб відіслати при можливості друзям, попросили чоловіка, який був поруч. Розговорились хто звідки, виявляється він з Ірану. Дивуємось трохи, питаємо чи він лише по Чорногорії подорожує, чи може по всій Європі. Виявилось він посол Ірану у Сербії. Ось так буває :)
  Наступну ділянку шляху я чекала весь день. А саме 10-кілометрового серпантинного підйому. Він мав стати першим гірським випробуванням. Тому пропозицію Сєки заночувати десь після другого витка навіть не розглядали. Тим більше, що заплановано у нас на день виїхати на верх, або навіть доїхати до Жабляка, по обставинам. Ми ж не сачкісти, в кінці кінців :). Не встигли рушити, як Вовина камера потребувала заміни. Як же жаль, що сталося це на початку, 20хв відпочинку не завадили б трохи пізніше. Вова з Сєкаю поїхали вперед, тут вже хочеться кожному рухатись у своєму темпі. Не повезло лише Владу, який мусив мене пасти.

 Так і їхали, а через 3км, приблизно, хлопці нас чекали. Ідеш собі, крутиш підходящу передачу, а в голові величезна купа думок: про цілі і їх досягнення, про велотуризм як відпочинок, про красу, яку ти все ж таки бачиш коли лізиш в гору. Влад цікавиться як мої ноги? А що вони, вони зараз живуть якимось окремим життям, тому що голова зайнята чимось зовсім іншим. І це чудово, адже відволікаєшся від того, що тобі тяжко і, що крутити так тобі ще не один десяток хвилин. Підйом з невеликими передишками, поїданням ожини та спустошуванням усієї рідини, що була  зайняв у нас півтори години і виявився трохи легшим, ніж я очікувала. 

На дворі було ще досить світло, до Жабляка лишалось 12км. Та і їжі у нас менше ніж хотілося. Тому вирішили їхати у Жабляк і ставати у кемпінгу. Остані кілометри давались тяжко, по рівному їхалось без проблем, але найменший підйомчик уже ставав проблемою. Влад поїхав вперед, доганяти велосипедиста, щоб дізнатись корисну інформацію. Ним виявився росіянин, який з дружиною вже пару днів відпочивають в даних краях. Він порекомендував нам кемпінг, в якому вони зупинились, розказав про дорогу на каньйон Тари, куди ми збиралися завтра і вгостив мене казинаками, що було дуже доречним.
В Жабляку ми знову дорвались до супермаркету Voli, і до кемпінгу під'їжджали вже у темноті. Дорогу нам показував все той же росіянин Юра, який бодренько біг попереду, бо велосипед свій здав назад у прокат. Розмістились, Вова з Сєкою пішли на кухню варити борщ, а ми тестувати вай-фай. Ставало холодно. Вперше за похід дістали фліски, штани, вітровки. Не дивно, ми все-таки у горах, на півтора кілометра вище ніж на попередніх ночівлях. 
Борщ був дуже смачним, набравшись сил ми почали обговорювати подальший маршрут. На завтра у нас був запланований не менш насичений день і поступила пропозиція якось це змінити. Ох не люблю я ці зміни на маршруті, але розглянувши різні варіанти, знайшли такий, який виводив нас на графік на третій день шляху. Отже ми залишаємось у цьому чудовому кемпінгу ще на 2 ночі.

Справочна інформація:
Дистанція: 75км



Немає коментарів:

Дописати коментар