В 4 години продзвонили будильники і ми тут же почали збиратися. Вова навіть не заставляв усіх чистити зуби, як у минулі рази, але сам цю корисну процедуру не оминув, а якщо вже витащив зубну пасту, то і решта скористалися нею. За цю гігієнічну парухвилинку у спішці зборів він поплатився. Зубна паста разом з бритвою так і залишилась між коліями у Бару.
Проїхавши 600м ми вже збирали велосипеди на пероні. Наш потяг вже стояв. З вигляду трохи кращий, ніж ми очікували, бо вчорашні, які були помічені на станції нагадували Нью-йоркські вагони метро 80-х років. Квиток до Майковца нам обійшовся по 6 євро з кожного. Прийшлось ще доплатити за велосипеди вже у самому вагоні. По 4 євро - одразу повідомив нас провідник, і виписав, як і належить, квитанцію. З середини потяг нас приємно вразив. Окремі купе по 6 сидячих місць. Прозорі двері з шторками, кондиціонер, розетка, дзеркала, столик. Велосипеди за згодою провідника ми лишили прямо у проході, без будь-яких проблем.
"mi scusi"
Попереду нас чекала захоплююча тригодинна подорож Чорногорською залізною дорогою. Я скажу вам це ще той витвір мистецтва. Потяг йде в каньйонах річок, піднімається на висоту більше 1км, звідки відкриваються неймовірні види. Величезна кількість тунелей, довжина одного з них досягала 8км, віадуки. Хлопці не могли покласти з рук фотоапарати і відірватись від вікна.
Підїжджаючи до Майковца у купе ставало все холодніше, за вікном з'явилися хмари, які були на рівні очей - здоров північ!
У Майковці потяг за розкладом стоїть 2хв. Перон, до якого ми "причалили" був шириною в метр. Прийшлось складати велосипеди на сусідній колії. Що явно не подобалось іншому потягу, який через пару хвилин, як виявилось, мав проїжджати по ній. Прийшлось срочно забирати речі і переносити через колії до якихось будок робочих. Процес вигрузки получився трохи сумбурним, і наш потяг (який, між іншим, складався з 3 чи 4 вагонів) рушив, з Вовою на борту, який повернувся за останньою сумкою. Бачили б ви Вовині очі :). Провідник швидко вскович у вагон не даючи тим самим Вові навіть подумати про вистрибування. Які там червоні прапорці, крик і гукання вирішують все :). Потяг зупинився через декілька метрів і Вова вийшов на свободу :).
Більша частина сьогоднішнього шляху проходила каньйоном річки Тара. Дорога з бездоганним асфальтним покриттям і малою кількістю машин. Температура на вулиці в порівнянні з півднем в середньому на 8-10 градусів нижча, відсутні пальми і інжир, зовсім інший рослинний світ: яблука, сливи, берези - як ніби потрапив у іншу країну. Фотографувати зупинялись за кожним поворотом.
Чим далі просувались, тим цікавіше ставало: скальні обриви, чисельна кількість тунелей.
І неймовірна Тара з блакитно-зеленим кольором води
Хоч на шляху нам і зустрічалися містечка, але вони малочисельні і жодного магазину ми не бачили. Тому коли надибали якусь кафешку вирішили зробити зупинку на обід. Місцевий супчик усім припав до душі. Попоївши у Сєки залишилась лише одна мрія - скупатись, і він ради цього пропонував нам спуститись до річки. Оглянувши той спуск ми більшістю голосів 3 проти 1 відмовились від нього і вирішили, що шукатимемо більш підходяще місце для купання, адже далі дорога підходить ближче до води, та й перепад висоти має бути меншим.
Сєка не довго міг терпіти, та й наші нерви не залізні з ним сперечатись і ми таки зупинились на купання. Залишили велосипеди на узбіччі по сипусі спустилися до річки, радував лише ось такий бонус - камінчик посеред річки.
Водичка дуже освіжаюча, добре що ми усі взимку купаємось, інакше це було б ще те купання.
Далі була звичайна зупинка з оглядом красот місцевості і очікуванням Влада, який забарився через фотографування. Почувся невеличкий "цок",а за ним і по-серйозніший "гуп". "Що це гупає?"- не вспіла я сказати в голос, як ми вже на власні очі переконались, що згори падає каміння. Сєка скомандував переміститись швидко під скальний виступ, тут почався справжній досить густенький камінняпад. Ми то у шоломах, і згори не булижники падають, але деякі камінці були таких розмірів, що голові або іншим частинам тіла не позаздриш. Махнувши Владу, щоб він не наближався, перечекали і швиденько втікли звідти.
Після цього ми якось серйозніше стали відноситись до постійних знаків на дорозі про можливе падіння каміння.
Взагалі їхалось досить добре, на початку дня були затяжні підйомчики, а потім потихенько ми спускались донизу. Раділи, що саме в такому напрямку їдемо маршрут. Під'їхали до самої кромки води, місце де починає свій маршрут рафтінг, який дуже популярний на річці Тара. Після цього почався підйом, а значить нам лишилось пару кілометрів до моста Джурджевіча - одного з визначних місць Чорногорії.
Міст у висоту 160м був найвищим автомобільним мостом у Європі, на момент його завершення в 1940 році.
Біля нього досить багато людей, які приїжджають сюди як і ми - спеціально подивитись на міст. Машини, напевно, вже звикли, що тут усі ходять як по тратуару.
На мосту стає моторошно лише від розмов про роуп-джампінг, і навіть від жартів про фото стоячи на перилах.
Хотіли зробити фото на телефон, щоб відіслати при можливості друзям, попросили чоловіка, який був поруч. Розговорились хто звідки, виявляється він з Ірану. Дивуємось трохи, питаємо чи він лише по Чорногорії подорожує, чи може по всій Європі. Виявилось він посол Ірану у Сербії. Ось так буває :)
Наступну ділянку шляху я чекала весь день. А саме 10-кілометрового серпантинного підйому. Він мав стати першим гірським випробуванням. Тому пропозицію Сєки заночувати десь після другого витка навіть не розглядали. Тим більше, що заплановано у нас на день виїхати на верх, або навіть доїхати до Жабляка, по обставинам. Ми ж не сачкісти, в кінці кінців :). Не встигли рушити, як Вовина камера потребувала заміни. Як же жаль, що сталося це на початку, 20хв відпочинку не завадили б трохи пізніше. Вова з Сєкаю поїхали вперед, тут вже хочеться кожному рухатись у своєму темпі. Не повезло лише Владу, який мусив мене пасти.
Так і їхали, а через 3км, приблизно, хлопці нас чекали. Ідеш собі, крутиш підходящу передачу, а в голові величезна купа думок: про цілі і їх досягнення, про велотуризм як відпочинок, про красу, яку ти все ж таки бачиш коли лізиш в гору. Влад цікавиться як мої ноги? А що вони, вони зараз живуть якимось окремим життям, тому що голова зайнята чимось зовсім іншим. І це чудово, адже відволікаєшся від того, що тобі тяжко і, що крутити так тобі ще не один десяток хвилин. Підйом з невеликими передишками, поїданням ожини та спустошуванням усієї рідини, що була зайняв у нас півтори години і виявився трохи легшим, ніж я очікувала.
На дворі було ще досить світло, до Жабляка лишалось 12км. Та і їжі у нас менше ніж хотілося. Тому вирішили їхати у Жабляк і ставати у кемпінгу. Остані кілометри давались тяжко, по рівному їхалось без проблем, але найменший підйомчик уже ставав проблемою. Влад поїхав вперед, доганяти велосипедиста, щоб дізнатись корисну інформацію. Ним виявився росіянин, який з дружиною вже пару днів відпочивають в даних краях. Він порекомендував нам кемпінг, в якому вони зупинились, розказав про дорогу на каньйон Тари, куди ми збиралися завтра і вгостив мене казинаками, що було дуже доречним.
В Жабляку ми знову дорвались до супермаркету Voli, і до кемпінгу під'їжджали вже у темноті. Дорогу нам показував все той же росіянин Юра, який бодренько біг попереду, бо велосипед свій здав назад у прокат. Розмістились, Вова з Сєкою пішли на кухню варити борщ, а ми тестувати вай-фай. Ставало холодно. Вперше за похід дістали фліски, штани, вітровки. Не дивно, ми все-таки у горах, на півтора кілометра вище ніж на попередніх ночівлях.
Борщ був дуже смачним, набравшись сил ми почали обговорювати подальший маршрут. На завтра у нас був запланований не менш насичений день і поступила пропозиція якось це змінити. Ох не люблю я ці зміни на маршруті, але розглянувши різні варіанти, знайшли такий, який виводив нас на графік на третій день шляху. Отже ми залишаємось у цьому чудовому кемпінгу ще на 2 ночі.
У Майковці потяг за розкладом стоїть 2хв. Перон, до якого ми "причалили" був шириною в метр. Прийшлось складати велосипеди на сусідній колії. Що явно не подобалось іншому потягу, який через пару хвилин, як виявилось, мав проїжджати по ній. Прийшлось срочно забирати речі і переносити через колії до якихось будок робочих. Процес вигрузки получився трохи сумбурним, і наш потяг (який, між іншим, складався з 3 чи 4 вагонів) рушив, з Вовою на борту, який повернувся за останньою сумкою. Бачили б ви Вовині очі :). Провідник швидко вскович у вагон не даючи тим самим Вові навіть подумати про вистрибування. Які там червоні прапорці, крик і гукання вирішують все :). Потяг зупинився через декілька метрів і Вова вийшов на свободу :).
Більша частина сьогоднішнього шляху проходила каньйоном річки Тара. Дорога з бездоганним асфальтним покриттям і малою кількістю машин. Температура на вулиці в порівнянні з півднем в середньому на 8-10 градусів нижча, відсутні пальми і інжир, зовсім інший рослинний світ: яблука, сливи, берези - як ніби потрапив у іншу країну. Фотографувати зупинялись за кожним поворотом.
Чим далі просувались, тим цікавіше ставало: скальні обриви, чисельна кількість тунелей.
Хоч на шляху нам і зустрічалися містечка, але вони малочисельні і жодного магазину ми не бачили. Тому коли надибали якусь кафешку вирішили зробити зупинку на обід. Місцевий супчик усім припав до душі. Попоївши у Сєки залишилась лише одна мрія - скупатись, і він ради цього пропонував нам спуститись до річки. Оглянувши той спуск ми більшістю голосів 3 проти 1 відмовились від нього і вирішили, що шукатимемо більш підходяще місце для купання, адже далі дорога підходить ближче до води, та й перепад висоти має бути меншим.
Сєка не довго міг терпіти, та й наші нерви не залізні з ним сперечатись і ми таки зупинились на купання. Залишили велосипеди на узбіччі по сипусі спустилися до річки, радував лише ось такий бонус - камінчик посеред річки.
Взагалі їхалось досить добре, на початку дня були затяжні підйомчики, а потім потихенько ми спускались донизу. Раділи, що саме в такому напрямку їдемо маршрут. Під'їхали до самої кромки води, місце де починає свій маршрут рафтінг, який дуже популярний на річці Тара. Після цього почався підйом, а значить нам лишилось пару кілометрів до моста Джурджевіча - одного з визначних місць Чорногорії.
Міст у висоту 160м був найвищим автомобільним мостом у Європі, на момент його завершення в 1940 році.
Біля нього досить багато людей, які приїжджають сюди як і ми - спеціально подивитись на міст. Машини, напевно, вже звикли, що тут усі ходять як по тратуару.
Хотіли зробити фото на телефон, щоб відіслати при можливості друзям, попросили чоловіка, який був поруч. Розговорились хто звідки, виявляється він з Ірану. Дивуємось трохи, питаємо чи він лише по Чорногорії подорожує, чи може по всій Європі. Виявилось він посол Ірану у Сербії. Ось так буває :)
Наступну ділянку шляху я чекала весь день. А саме 10-кілометрового серпантинного підйому. Він мав стати першим гірським випробуванням. Тому пропозицію Сєки заночувати десь після другого витка навіть не розглядали. Тим більше, що заплановано у нас на день виїхати на верх, або навіть доїхати до Жабляка, по обставинам. Ми ж не сачкісти, в кінці кінців :). Не встигли рушити, як Вовина камера потребувала заміни. Як же жаль, що сталося це на початку, 20хв відпочинку не завадили б трохи пізніше. Вова з Сєкаю поїхали вперед, тут вже хочеться кожному рухатись у своєму темпі. Не повезло лише Владу, який мусив мене пасти.
Так і їхали, а через 3км, приблизно, хлопці нас чекали. Ідеш собі, крутиш підходящу передачу, а в голові величезна купа думок: про цілі і їх досягнення, про велотуризм як відпочинок, про красу, яку ти все ж таки бачиш коли лізиш в гору. Влад цікавиться як мої ноги? А що вони, вони зараз живуть якимось окремим життям, тому що голова зайнята чимось зовсім іншим. І це чудово, адже відволікаєшся від того, що тобі тяжко і, що крутити так тобі ще не один десяток хвилин. Підйом з невеликими передишками, поїданням ожини та спустошуванням усієї рідини, що була зайняв у нас півтори години і виявився трохи легшим, ніж я очікувала.
На дворі було ще досить світло, до Жабляка лишалось 12км. Та і їжі у нас менше ніж хотілося. Тому вирішили їхати у Жабляк і ставати у кемпінгу. Остані кілометри давались тяжко, по рівному їхалось без проблем, але найменший підйомчик уже ставав проблемою. Влад поїхав вперед, доганяти велосипедиста, щоб дізнатись корисну інформацію. Ним виявився росіянин, який з дружиною вже пару днів відпочивають в даних краях. Він порекомендував нам кемпінг, в якому вони зупинились, розказав про дорогу на каньйон Тари, куди ми збиралися завтра і вгостив мене казинаками, що було дуже доречним.
В Жабляку ми знову дорвались до супермаркету Voli, і до кемпінгу під'їжджали вже у темноті. Дорогу нам показував все той же росіянин Юра, який бодренько біг попереду, бо велосипед свій здав назад у прокат. Розмістились, Вова з Сєкою пішли на кухню варити борщ, а ми тестувати вай-фай. Ставало холодно. Вперше за похід дістали фліски, штани, вітровки. Не дивно, ми все-таки у горах, на півтора кілометра вище ніж на попередніх ночівлях.
Борщ був дуже смачним, набравшись сил ми почали обговорювати подальший маршрут. На завтра у нас був запланований не менш насичений день і поступила пропозиція якось це змінити. Ох не люблю я ці зміни на маршруті, але розглянувши різні варіанти, знайшли такий, який виводив нас на графік на третій день шляху. Отже ми залишаємось у цьому чудовому кемпінгу ще на 2 ночі.
Справочна інформація:
Дистанція: 75км
Немає коментарів:
Дописати коментар