Почну сьогоднішню розповідь я з опису кемпінгу, який нас приютив цієї ночі. А розказати, виявилось, є про що. На перший погляд - звичайний садок, який у руках підприємливого господаря перетворився у кемпінг. Для цього на дерева повісили два бачка - от вам і душ. Поставили декілька стільчиків чи лавочок для комфорту. Туалет - типу сортир і визначна споруда - вказівник на озеро
А коштує усе це дорожче ніж гарно облаштований кемпінг у Жабляку. Коли ми зранку непоспішаючи збирались, до нас підійшов господар і приніс гостьову книгу. Ми були здивовані від кількості і різноманітності записів у ній. Виявляється, приймає туристів це місце з 2008 року. За цей час вже не одна сторінка була списана, причому географія постів вражала: уся західна і східна Європа, північна Америка і навіть Австралія з Новою Зеландією. Знайшли ми там і записи українців, і, звісно, лишили свій. Сєка навіть велосипедик намалював разом з квіточкою і сонечком, чим не універсальна мова, як наскельні малюнки.
Виїхали ми в 9 годин, на вулиці вже було спекотно. Ми зрозуміли, що сьогодні сонечко дасть нам жару. З перших же метрів почався підйом, до якого ми хоч і були морально готові, але який все ж таки давався не дуже легко. Ми піднімались майже годину, і розуміли, що кемпінг у Плужиному був вчора дуже доречним, так як по дорозі не особливо було де комфортно зупинитись на ніч. Усі так зраділи спуску, що проскочили поворот на Півський монастир. Не те, щоб ми точно збирались туди заїжджати, але думка була. Я постояла біля повороту декілька хвилин, на випадок, якщо хлопці заглянут у GPS і опомняться (щоб потім лишній раз не підніматись), але реакції не було, і я поїхала наздоганяти їх. Як і більшість спусків цей швидко закінчився і знову почався підйом. Якийсь час ми ще могли бачити Піву, але чим далі ми їхали, тим тоншою вона ставала.
Години йшли, а ми, здавалось, лише те й робили, що постійно підіймались. Це, м'яко кажучи, трохи напрягало. Ми ніби вже проїхали гори і направляємось у рівнинну частину країни, мали би спускатись. У горах розумієш навіщо так тяжко працювати, та й винагорода відповідна, а тут організм опирався цій нелогічності. Хоча, сказати, що ми були не в горах було б не правильно, середня висота на якій ми їхали - 1000м, що по нашим міркам самі справжні гори, але з тим, де ми були вчора не порівняти. Моральний дух бійців падав, погіршувала ситуацію і спека. А ще, не знаю як решта, а до мене вже прийшло відчуття, що наша подорож завершується. Днів ще було вдосталь, але часто у маршруту (особливо кільцьового) є та точка, після якої ти їдеш вже додому. Так от ми, здається, цю точку вже минули. І хоч попереду на нас ще чекав величезний бонус, ми все ж таки вже рухались назад. Фотографували, сьогодні, вже теж мало. Сєка забив свою карточку і взяв у нас додаткову на 2Г, та й батарея у нього вже майже нульова. У нас хоч ще місце і залишалось, але хотілося залишити на останок ще можливість фотографувати у RAW. Та й, знову ж, після вже пройдених днів, сьогоднішні пейзажі нас не особливо вражали.
На черговому підйомі, у затінку, робимо привал. Пройдено лише 25км, з 60 що до Нікшича. Я вже боюсь черговий раз говорити про спуск, який точно має бути до Нікшича, я ж його власними очима бачила на рельєфі маршруту, жаль тільки не запам'ятала, скільки він кілометрів. Довго сидимо, ніхто не хоче нікуди їхати. Але ж треба, тим більше і їжі у нас не особливо багато - а це вже вагомий аргумент :). Через декілька кілометрів зустрічаємо пару велосипедистів з Нової Зеландії.
Вони вже 4 місяця подорожують з Турції, через Грецію і Албанію. Далі збираються і у Словакію, і у Німеччину, в общим ще планів багато. От тільки чомусь лише посміялись, коли Сека запропонував їм заїхати в Україну :). Взагалі досить веселі видались люди, а головне вони нас обрадували, що попереду у нас лише спуск, до самого Нікшича. Після таких новин життя налагодилось. Кілометри бігли швидко і легко. Ми дійсно спускались на рівнину.
В Нікшич ми приїхали в обідній час, і зважаючи на те, що до запланованої ночівлі нам лишалось зовсім не багато, вирішили зайти в піцерію. У центрі знайшли досить солідний заклад, у який було навіть ніяково заходити. Але нас, червонючих від дня проведеного під палючим сонцем велосипедистів, не вигнали, а отже нас чекає піца з безалкогольним пивом. Офіціант, щось наплутав, і приніс нам пиво, яке було дуже смачним як для безалкогольного, і дуже дивувався коли ми пред'являли претензію, його аргументом було те, що пиво - це алкогольна річ. Ми не повелись на його репліку, що коли покрутим трохи педалі, алкоголь швидко вивітриться і з Владом замовили додатково все ж таки ще по стакану безалкогольного. А отже у Сєки з Вовую була можливість випити подвійну порцію. Сєка, щоб продукт не пропадав, з своєю задачею справився, а Вова вирішив, що у таку спеку йому і однієї вистачить.
Озеро було зовсім не таким, яким ми його собі уявляли. Воно знаходилось як ніби у якійсь кам'яній ямі і з траси спочатко було тяжко його побачити, що нас почало насторожувати. Над озером знаходиться декілька хат, у одній з них ми набрали води і поїхали шукати місце для стоянки. Вибрали класну рівну ділянку, яка була обмежена камінням і колючими кустами. Дуже затишна місцина з видом на озеро.
Ввечері у нас вперше за похід були макарони з сардельками, а ще кампот з слив ще Плужинського кемпінгу і виноград з інжиром, куплені у магазині. Інжир - значить ми вже не так далеко від моря. Ввечері нарешті настала довгоочікувана прохолода і тільки коти деякий час не давали спокійно заснути.
Довідкова інформація:
Дистанція: 70км
Да-да. У меня тоже в тот день было ощущение того, что мы уже возвращаемся, было немного жаль.
ВідповістиВидалитиА тот кот, по плану, должен был пометить Секину палатку, но видимо перепутал!
Нічого він не переплутав, значить наша йому сподобалась більше :)
ВідповістиВидалитиТато не дозволив мітити ;)
ВідповістиВидалитиХа-ха, звідки ж у кота ця інформація?
ВідповістиВидалитиРада, Вова, що ти нарешті почав підписуватись ;)