Вело Чорногорія 2012 - День 6 - Сєдло та Півське озеро

Сьогодні ми мусимо наздоганяти графік, який ми трохи перекроїли, щоб залишитись у кемпінгу на декілька днів. Це нас особливо не лякало, так як велика частина сьогоднішнього маршруту - вниз. Але спочатку нас чекав перевал Сєдло. Не знаю як він нас, а ми його чекали з нетерпінням. Буквально декілька кілометрів по трасі Жабляк-Нікшич, на яку ми з'їхали на всякий випадок, щоб не блуканути чи не набирати зайвої висоти і ось він поворот, який виводить нас на нешироку добре асфальтовану дорогу, по якій інколи проїжджають окремі машини. Підйом почався одразу, але його градієнт навіть дуже комфортний. Далі він все ж таки трохи збільшувався, та на нього ніхто, здається, не звертав уваги, тому що те, що ми спостерігали навкруги просто заворожувало. 

 Ми опинилися в центрі справжнісіньких гір, і це було б зовсім не дивно, якби ми були не на велосипедах. На двоколісному усе виглядає по іншому. Одним словом, це був не підйом - а насолода.

Ми і не помітили, як уже були на перевалі. 1907м - так високо на велосипедах ми ще не взбирались.  

Тут було класно! Не зважаючи на сильний вітер хотілося подовше тут залишитись.  З вітром ми знайшли як боротись - лягаєш на землю і він стихає.

Ось там, над рукою Влада - Боботов Кук, на якому ми були вчора. Звідси до нього майже рукою подати. Навіть з'явились нотки жалю, що ми не ночували у цих краях, і не піднімались на Кук звідси, як планували ще дома, але потім згадались чорногорські національні страви і чудові краєвиди на підході до вершини, і жаль як рукою зняло.

От сидимо ми так і дивимось на дорогу, яка нас чекає попереду. А там спуск, ще й такий, що дух перехоплює, тільки від погляду на нього. 

Тут у Влада вже усі сумніви розвіялись - треба міняти колодки. Хлопці ж, щоб не гаяти часу, влаштували сеанс засмаги. 

Що ж, гальма усі перевірили і гайда донизу.  

 Після спуску, нас чекав ще один торчок в 150м (він разом з перевалом утворюють таке собі сідло, що, напевно, і дало назву самому перевалу), а далі тільки донизу! Найбільше напрацювалися за цей час наші гальма. Я вже не знала яку тактику використовувати: чи по черзі зажимати то передній то задній, чи оба одразу, але пускати потім велосипед у "вільний" накат. Так і чередувала то одне то інше. Краєвиди продовжували нас радувати, тільки приходилось бути уважним, дивлячись по сторонам.

 По дорозі ми зустрічали не одне стадо овечок, пару величезних собак і одну пришелепкувану корову, яка вилізла на гірку, щоб попастись.

Але от такого на дорозі, після повороту з крутого спуску ми точно не очікували побачити.

 В голові сформувалась думка, яку з точністю до слова пізніше озвучив Влад: це найкраща велосипедна дорога, яку я в житті бачив. І справді, такої краси на велосипеді ми ще не бачили і такого задоволення не отримували.  Я багатого очівала від цієї ділянки маршруту, але вона перевершила всі мої сподівання. 

  Ось так, і не скажеш, що потихеньку, ми залишили гори і виїхали на рівнину. Далі нас очікувала не менш захоплююча зустріч з р.Піва, до якої нам треба було ще скинути 700м висоти. Тут почалась нова історія.

Ми долали витки серпантина один за іншим, а річки все не бачили. Між деревами почала проглядуватись вода нереального кольору. Сєка не витерпів почекати ще трохи спуску і поліз пішки на гору, щоб знайти гарний вигляд для фотографування. Ми залишились у затінку його чекати.  Час був вже післяобідній, майже 15-00 і сонце палило, що скажене. А ми ще й не обідали досі.  Звісно, ми мали намір пошвидше спуститись до води. Але цьому заважала та ж сама річка, яка змушувала на кожному повороті зупинятись і милуватись/фотографувати.

Я не вірила власним очам, невже вода може бути такого кольору? Не менш дивовижним був і сам спуск. Ми проїжджали тунель за тунелем, і навіть повороти серпантина були в тунелях. Захоплення змінювалось відчуттям страху, адже дорога вузька і по ній в основному не велосипедисти їздять.

 Завершення такого спуску було відповідне - розвилка у тунелі, де ми зустріли велосипедистів з Хорватії. Вони направлялись туди, звідки ми приїхали - у Жабляк. Ми їм не заздрили, але інформація, що попереду у них 1км набору висоти їх не особливо засмутила.

Як тільки ми опинились внизу, почали шукати затінок для обіду. Те, що це буде не просто ми вже зрозуміли, тому розглядали будь-який варіант. Першим був засипаний вхід в тунель, з якого ми тільки що виїхали.

 Поки ми зважували, наскільки тут чисто, біля нас зупинилась машина і водій на місцевому щось намагався нам розказати, показуючи на виїзд з тунелю. Лише на зворотньому шляху, до нас дійшло, що він думав, що ми намагаємось пройти через засипаний вхід і показував нам, що далі є нормальний :)

Місце для обіду ми знайшли далі по дорозі, а дорога наша йшла вздовж річки до дамби, яка і стала причиною усієї цієї краси. Дорога ця теж унікальна. Вова спеціально порахував, на 15км - 36 тунелей. Декілька з них були довжиною у пів кілометра. Коли у такому тунелі проїжджає поряд з тобою машина - стає моторошно. Як добре, що асфальт тут як і всюди просто відмінний. А то в умовах поганої видимості ще перейматись ямами чи кочками не хотілося б. 

Дамба Мратіньє нам сподобалась. Хіба може не зацікавити масштабна технічна споруда. Висота її більше 200м. Нас чемно попросили не фотографувати, але ми вирішили, що 30км, які ми проїхали спеціально щоб подивитись на неї, дають нам право зробити ще одну панорамку.

 Проїхавши тих же 36 тунелей у зворотньому напрямку, ми повернулись до мосту, до якого спускались. День йшов до завершення, і ми усі були морально виснаженні. Нам треба було заїхати у Плужине, щоб поповнити запаси їжі і можна шукати місце для ночівлі. Після моста дорога йшла вверх, тому з цим могли бути проблеми. Але по дорозі до міста ми побачили рекламу якогось кемпінгу. У місцевих спробували дізнатись, де він знаходиться. По дорозі до нього, уже проінформований хазяїн сам нас "знайшов" і показав дорогу. Кемпінг розміщувався у садку, і у вартість входили усі його плоди: груші, яблука і сливи. Тут був навіть душ, який висів прямо на дереві. Схоже цього вечора ми були єдині постояльці. Але найголовніше, що тут був "пляж", а отже можливість покупатись у Півє. Що нам ще треба, ми скинули речі і побігли купатись, поки ще не стемніло.

 Ввечері ми пили компот з дарів садка і розглядали альтернативні варанти нашого маршруту. А потім полягали спостерігати за зорями, але надзвичайно емоційний сьогоднішній день дався взнаки. Сон косив наші ряди. Закралась навіть думка лишити сплячого Сєку на вулиці, так гарно він спав.

Довідкова інформація:
Дистанція: 80км