неділю, 8 липня 2012 р.

Велопохід на Шацькі озера

Думаю мало хто з нас не чув про Шацькі озера, мабуть, багато хто там вспів побувати. Мене, чесно кажучи, чомусь туди ніколи особливо не тягнуло. Тому на пропозицію Влада поїхати на вихідні у зв’язку з Днем Конституції саме туди, відреагувала досить нейтрально. Але кращої ідеї для подорожі не знайшлось і, тим паче, на півночі України ми ще не були - Шацькі озера почали здаватися непоганим варіантом.
Коли вирішуєш кудись їхати в останні дні завжди постає проблема з квитками на потяг. Так і цього разу бажаючих 4 дня провести поза межами своїх домівок було предостатньо. Правда, у нас було всього 3 дні, адже неділя - день великого футбольного фіналу, а отже планували повернутися додому раніше. Квитки до Ковеля ми чатували і взяли за день до відправлення. Відправляємось  в годину ночі, значить ще вспіємо подивитися перший півфінал, якщо, одразу зазначуємо, не буде додоткового часу. Як ви знаєте додоткового часу не вдалось уникнути, тому подивившись 90хв матчу ми поїхали на вокзал, і на нашу радість змогли спостерігати на пробиття пенальті на вокзалі біля якогось генделику.
У Ковелі були о пів на одинадцяту і почали збиратись у путь. Ви знаєте яка найнеобхідніша річ у поході? Правильно - скотч! Але до нього у список ми ще додали стяжки. Таким набором можна і починити зломаний багажник, і легко прикріпити GPS на руль.



Сьогоднішньою задачею було добратися до кемпінгу на Шацьких озерах, на що ми мали подолати, по нашим розрахункам, близько 80км. 25км трасою на Брест, потім селами і зрізка попід лісок, а далі дорога на Шацьк. І все починалось більш ніж чудово. Траса на Брест виявилась зосім не загружена, навкруги гарні пейзажі: широкі простори з чисельними в тому районі осушувальними каналами змінювалися сосновими або березовими лісами. Рівна-прерівна дорога, яка просто не може не радувати велосипедиста, а на узбіччі біля лісу продають чорницю, яку тільки що назбирали у цьому ж лісі. Ми не втримались і вирішили побалувати себе цією смачнятіною. Запаслись літровою баночкою і ще радісніше рушили далі.

25 кілометрів промайнуло швидко і ми звернули з траси на дорогу до районного центру Стара Вижевка. До неї ще 15км, а далі будемо ставати на обід. Купивши морозива до чорниці і виїхавши за місто, стали на відкритій галявині. Нежарка сьогоднішня погода дозволила пообідати не в затінку. Так, насолоджуючись їжею і навколишньою красою, ми зовсім забули про час. 

Обід затягнувся і на колеса ми стали о 16-00. Пізновато, подумали, але 40км вже подолано, з середньою у 20км/год, тому не особливо злякались. Те, що далі нас чекала гірша дорога ми знали, але не знали на скільки :).
Коли через пару кілометрів закінчився асфальт, швидкість наша значно впала. Але ще більшою загрозою нашому темпу стали плантації суниці на узбіччі. Я признаюсь чесно, так суницю я ще не збирала, не можливо було відірватися. Вона була всюди, і поки ми її не визбирали до того, щоб вона не муляла нам очі, ми звідти не уйшли. Ось тоді я подумала, що вже не жалкую через те, що ми поїхали на Шацькі озера. Я ще озер самих не бачила, а вже отримала масу задоволення від навколишньої природи.
Набираючи воду в селі, мали нагоду поспілкуватись з місцевими жителями. Бабцю на лавці ледве зрозуміли, і на якій мові вона розмовляє? :) Але те, що вона про нас подумала, ми уловили: каже, якже ж так, шо ви їдете відпочивати як треба сіно запасати. Що ж поробиш, ось такі ми ледачі :).
Щоб зрозуміти особливості даної місцевості, достатньо глянути ось на це фото
Тут пісок всюди! А отже, коли закінчується асфальт - починається пісок. Дорога з твердим покриттям на карті в реальності пісок в перемішку з камінцями. Ось так ми і їхали з впевненістю на гарну дорогу з Любохину на останні 20 км. Але не тут то було, на наше сильне розчарування, дорога не покращилась. Добре, що день зараз довгий, до темна ще є час - доїдемо. Села закінчились, почалась бруківка. Я навіть їй зраділа, що не скажеш про Влада,у нього вже добряче поболювала п’ята точка. Якщо у нього п’ята, то у мене решта чотири: ноги від напруги, руки від трясучки.
До озера Люцимер ми під’їхали, коли сонце вже було досить низько. В такому освітленні воно виглядало казково. Дуже доречними виявились лавочки на березі, і ми дозволили собі трохи полюбуватись, адже до Шацька вже рукою подати. 
У Шацьку набрали води на всякий випадок, бо кажуть у кемпінгу є, але з дивним смаком. І правильно зробили, воду, що була на стоянці, пити неможливо. До кемпінгу, як виявилось, прийшлось проїхати ще 10км, але то вже по асфальту.
Кемпінг знаходиться на березі о.Світязь, у сосновому ліску. Місце непогане, навіть комарів, на диво, не було, але дуже багато людей. Ця картина нас вкрай засмутила: ми проїжджали стільки неймовірно гарних місць, де можна було б заночувати, а приходиться ставати тут, з усіма на купі, вислуховувати різноманітну музику, яка лунає з машин, крики п’яних або просто неадикватних людей. Причина у тому, що у Шацькому Національному парку не можна ночувати де хочеш, а лише у відведених під кемпінг місцях.
Розклавши намет, пішли скупатись, поки ще сонце не сіло. Пісчаний беріг, прозора водичка - ну майже море. І мілко-мілко. Приходиться довго йти, щоб хоча б по пояс було, щоб можна було трохи поплавати.  Поки ми по черзі плавали, сонце зайшло за горизонт. 
На пальнику швико приготувалась гречана кашка і так же швиденько уйшла :). А за нею слідом і чорниця з суницею. Нажаль, вогнища у нас не було, тому що знайти там дрова не реально, все давно повизбирували. А було б добре з ним, адже вечір видався прохолодним. Гарячий чай нас зігрів, і ми втомлені після 95 не легких кілометрів намагалися заснути.


Дистанція: 95км

Шацький заповідник
П'ятниця 29-06-2012

Зранку ми вирішили, що ще одну ніч у кемпінгу проводити не хочемо, тому, покатаючись навколо озер, покинемо до вечора національний парк, щоб мати змогу заночувати будь-де. Поснідали, перевірили наявність квитків з Ковеля на Вінницю - досі лише люксові місця. Ну що ж, почекаємо... Жартома придумаємо різноманітні плани добирання додому і можливості перегляду фінального матчу на випадок відсутності квитків. Все-таки жартома, тому що була надія на їх появу. 
Виїхали не пізно і взяли напрямок на о.Пулемецьке. По дорозі позбирали чорниці у лісі. До озера підібратися не так і легко, всюди росте очерет. Ідемо ніби біля нього, але води толком і не видно. Зате видно ось такі чудові картини.

До полів з маком у мене чомусь особливо трепетне ставлення. Щасливі від побаченого.
Попереду дорожку берегом перекопали, але ми вирішили проїхати далі, на горизонті була "оглядова вежа". Нарешті з неї ми змогли подивитись на озеро. Спроби таки підійти до води, хоча б за для того, щоб по-ближче подивитися на лебедів, що там плавали, закінчились намоченими ногами. 
Наступний напрямок - о.Луки. Велика частина дороги проходить лісами. Як же ж тут гарно, а хвойний запах! Згадується Крим і його ялівець. Але тут навіть краще. Під колесами чистий пісок. Прокачуємо навики їзди по ньому.  

Нормально підібратись до о.Луки нам теж не вдалось, вимальовується вже якась тенденція. Ну що ж, гайда до наступного! Ним стало о.Піщане. Тут ми пообідали і скупались.
Покатавшись ще трохи по парку, ми взяли напрямок на виїзд з нього, але перед цим, на останок, знову заїхали на о.Люцимер. Чомусь саме воно нам припало до душі. Ним ми почали знайомство з Шацьми озерами, ним і закінчили. Зовсім не хотілося уїжджати, так би і сиділа на цій лавочці та мочила ноги у чистющому озері. Вже на колесах, на трасі в сторону Любомля ми попрощалися з Люцимером.
Рівно доба залишалась до відправлення бажаного нами потяга на Вінницю, а значить час перевірити наявність квитків. Voila! І нижні, і верхні місця, про бокові я взагалі мовчу. Придбали квиточки і з впевненістю у завтрашньому дні поїхали шукати місце для ночівлі. 
Про те, що ми виїхали з національного парку сигналізувало явне погіршення асфальтного покриття, яке чітко співпало з границею. Ми їхали до Згоранських озер, з надією заночувати біля одного з них.  Перед Великим звернули у ліс, знову суцільний очерет, та ще й комарів ціла стая. Не встигла злізти з велосипеда, як нога покрилась тонким комаринним шаром. Тікаймо звідси!!! Трохи повернулись назад шукати місце у лісі. Як ми не намагались відійти від дороги, все-одно довелось ставити намет майже на ній. Справа у тому, що тропки тут всюди, напевно, через любителів збору чорниці. Сховавшись за горбочками, почали облаштовувати табір. Це було робити дуже не просто через величезну кількість комарів. Їх не лякав засіб від комах, яким ми бризгались від голови до п'ят, ні шар одягу, ні одне у поєднані з іншим. Навіть багаття, біля якого через них мусили у досить теплий вечір одягнені сидіти відлякувало не усіх цих монстрів. Ось так у боротьбі пройшов вечір. Багато втрат понесли обидві сторони.


Дистанція: 67 км

Дорога до Ковеля
Субота 30-06-212

Перше, що зробив Влад зранку, так це помстився усім комарам, які очікуючи на нас, "пригрілися" у тамбурі намету.  Звели до мінімуму сліди перебування нас у цьому гарному місці і вирушили в дорогу. 
Ось що нас чекало при виїзді на трасу.
Задоволені собою, бо як ніколи бережно віднеслись до паління багаття минулого вечора.
Трафік ставав все більший, чим ближче ми під'їжджали до Любомля. А після нього нас чекала траса міжнародного напрямку, яка йде на Польщу. Тому було вирішено їхати паралельно їй дорогами сільського значення. На трасу легко попасти з будь-якого села, тому якщо час піджиматиме - зіскочимо. 
Декілька слів про достовірність картографічного матеріалу, як то кажуть про наболівше. Ми вже усі звикли до того, що в реальності може означати дорога з твердим покриттям. Якщо в ній присутні хоч якісь кам'яні вставки - це вже вона. Але такого твердого покриття як між селами Скиби і Підгородне я ще не бачила. Це навіть не проста грунтовка, це майже заросша дорога, з такими колдобинами, в яких навіть у таку спеку мокро і болото. Можливо колись давно по ній і їхали машини, але зараз там і на велосипеді тяжко пробратись. Про твердість я просто мовчу. Але ми не злякались, і не зважаючи на те, що навіть карта далі показувала дорогу ще гіршу, на трасу не виїжджали. Так по-тихеньку ми рухались в сторону Ковеля. Колись жаркими полями край лісу, колись гарнючими піщаними стежками між сосняком.
День сьогодні, на відміну від попередніх двох, видався жаркуватим. Чим довше ми їхали, тим більше я мріяла лише про одне - десь скупатись. Нажаль, по дорозі у нас не було ні річок ні озер. Просто страшно було думати як ми будемо їхати у потязі після такого велопробігу. Руки, незважаючи на те, що я їх постійно мастила кремом від засмаги, вже пекли. А Влад - душа на розпашку, зняв футболку і їхав загоряючи. За що, зрозуміло, поплатився спаленою спиною.
Останніх 10км ми все-таки мали проїхати по трасі, і я вже не могла її дочекатись. І не розчарувалась: це справді траса високого рівня, по крайній мірі та частина, по якій нам довелось проїхати. А найголовніше, з правого боку є широка полоса (вибачте, не знаю як вона називається, для того щоб машина там могла зупинитись і нікому не заважати) з таким же чудовим покриттям. Чим не велодоріжка, лише знаку не вистачає :). Нам там дуже комфортно їхалось, а швидкість місцями перевалювала за 30км/год.  Таким темпом ми швидко приїхали в Ковель. В планах було попоїсти і спокійно підготуватись до потяга. Але, на щастя, у наші плани втрутилась вона - р і ч к а!!! Вузька але глибока, з досить відчутною течією і прохолодна! Ми зависли на ній, грибучи проти течії, як водорості. Після цього життя налагодилось. Ми роздрукували квитки в касі, запаслись чорницею на базарі і пообідали чи то вже повечеряли гострим пловом, запиваючи холодним безалкогольним пивом.  
У Вінниці ми були о пів на третю ночі. Коли докручували педалі до дому, здається, вже світало. У нас був ще цілий вихідний і захоплюючий вечір попереду.


Дистанція: 75км

4 коментарі:

  1. "Ми зависли на ній, грибучи проти течії, як водорості"
    В ці дні я хочу бути водорістю :)

    (попередній видалений комент - це був мій)

    ВідповістиВидалити
  2. Гарно прокаталися. Молодці!
    На Шацькі я поїду тільки після того як опаную своє відношення до їзди на велосипеді по піску.
    І це вже не кажучи про дружину і дитину.

    ВідповістиВидалити
  3. Так, гарні там місця, особливо де людей не має. Є в них своя принада - такої природи як тут більше в Україні мабудь і не має.

    ВідповістиВидалити
  4. Здорово, молодцы.
    Учту состояние дорог. Как раз предстоит пройти тот же путь.
    Уж очень тамошние песок и брусчатка помнятся.

    ВідповістиВидалити