Подорож до витоку Південного Буга

Декілька тижнів назад, сама вже не пам’ятаю з якого дива, але ми вирішили дослідити де починається річка Південний Буг. Звісно, знайти це місце на карті не стало проблемою, і тоді з’явилось чітке бажання колись побувати там. І ось, пройшло зовсім не багато часу, як така нагода випала. На носі були три дні вихідних на зелені святки, на які ми нічого не планували, тому коли виникла ідея кудись недалеко катнутись - одразу згадався Буг і його витік.

В суботу зранку в потяг, і через 2,5 години ми в Хмельницькому - саме тут початок маршруту. Проскурів у своєму репертуарі - увесь затягнений хмарами. Але чим ближче ми під’їжджали до його окраїни, тим ясніше ставало.  Першим приємним сюрпризом став переїзд через залізнодорожні пуття, точніше його відсутність там, де ми прокладали маршрут. То скоріше назвати можна переходом, але тащити велосипед з баулом через цілу низку рельс - заняття не з легких.  Чому ж тоді приємним? Тому що попали ми у Депо Локомотивів. На моє здивування ніхто не гнав горе велосипедистів звідти. Ми не стали нахабніти і, зробивши фото, самі попрямували до виходу.

Була у нас з Юльою в школі одна пісенька - “Вітерець, вітерець, ти доріг усіх знавець...”. До чого це я? Цей вітерець в суботу розгулявся по дорогам не на жарт. І він явно не хотів, щоб ми їхали туди, куди хотіли ми, тому що постійно дув нам у лице. Їхалось якось тяжко. Влад навіть з мене почав глузувати, чого я так плентаюсь, навіть на спусках. Що ж поробиш, перший серйозний виїзд за рік. Ось так не поспішаючи докотились ми до обіду.

Вспіли і попоїсти, і трохи кімарнути. При виїзді перевірили мої колеса, виявилось заднє ледве крутиться. Ура, значить я не такий вже і хілятік! (заспокоюю себе).  Після ремонту, звісно, їхати краще, але все одно важко. Через вітер там де могли б рухатись з швидкістю “20+” їдемо “15-”. 

Далі декілька драматичних фото:

 Добре, що ми вже пообідали, а вечеряти ще рано

 А ви коли не будь перестрибували річку Південний Буг?

 Просто фото подобається

Мету нашої поїздки знайшли без проблем. Витік знаходить недалеко від гарної польової дороги, довелось лише пару метрів пройтись по пшениці. Про те, що ми зорієнтувались вірно, свідчить камінь з відповідним написом.

Хтось скаже: “І на що там дивитись, очерет якийсь”. Дивитись може і немає на що, а от відчуття від того, що саме в ось цьому очереті бере початок одна з найбільших річок України, річка на якій побудоване наше місто, варті зусиль.

Ще декілька фото навколишніх полів.

Надихнувшись усім цим, ми попрямували шукати місце ночівлі. З’явилося одразу стільки сил, що я все частіше стала працювати на педалях стоячи, хоч може все-таки причина у тому, що після маленького відпочинку, ну дуууже “не хотілося” сідати на сідло :). “Старий” ліс - так була підписана фотографія запланованого місця табору на ГуглЕрс. Майже по усьому периметру старі дерева були замінені на садок, якому, здавалося, теж було не так мало років. Дороги як такої у сам ліс не було, прийшлось її прокладати. Через зарослі трави і якихось бур’янів по пояс, через гілки старих дерев ми вийшли на перспективне місце для ночівлі. Прибравши сухе гілля, а також розчистивши від равликів місце під палатку, ми там і залишились. Потім ми прийшли до думки, що таке місце можна вважати ідеальним для ночівлі: люди тут роками не ходять, дрова для багаття можна збирати не встаючи з каремату, на кінець колишки у землю входять як до себе додому :). Єдиною небезпекою були равлики. Такої густоти цих створінь я в житті не бачила. Вони були всюди, не можна було і кроку ступити, щоб не боятися наступити на двох чи трьох.

Посидіти біля вогнища завадив дощ, який почався якраз  як ми поїли і залили чай. Прийшлось пити його у палатці. Потім була спроба №2, коли дощ закінчився, але тільки розпалили багаття заново, як дощ повернувся. Ми вже не стали сперечатись і пішли спати.

Ранок виявився добрим, бо сухим, адже всю ніч йшов дощик. Відбивши палатку та інші речі від нашестя равликів ми зібралися в дорогу.

Сьогоднішнім головним і остаточним пунктом було місто Тернопіль. Вирішили на власні очі побачити наскільки воно файне. Наш маршрут проходив селами, відтягуючи як надалі момент виїзду на трасу Хмельницький-Тернопіль. Сьогодні Трійця, і усі хати прикрашенні зіллям і зеленими гілками, а жителі святково вдягнені йдуть з церкви. Дорога в і між селами досить непогана, але все одно часто зустрічається бруківка. Хоч назвати це дорожнє покриття так трохи не правильно: от на Соборній у нас бруківка, а там просто хаотично “замуровані” каменюки, які добре торчать гострими кінцями доверху. Напевно, десь на такій дорозі у мене вчора не витерпіли дуги багажника, і одна лопла. На допомогу прийшов скотч і підножний матеріал :)

Сьогодні вітер трохи стих і їхалось набагато приємніше. Перед обідом виїхали на трасу, і справи пішли ще краще. Я гарнесенько відсиджувалась у Влада на колесі, поки він топтав вітер. І все йшло чудово, поки у нас не почала закінчуватись вода. Як на зло ні заправок, ні колодязів по дорозі. А так же хочеться після кожного підйомчику сьорбнути водички. До Тернопіля лишалось кілометрів 10-15, я починаю жалісним голосом у Влада просити  “Пить!”, як бачимо на дорозі вказівник на цілюще джерело. Ось так воно виглядає, усе цивільно і гарно.

Перед Тернопілем їхали по велодоріжці. Усім, хто жаліється на наші, варто проїхатись там. Окремі шматки асфальту і трава, що проросла у тріщинах. І лише знак заставляє нас їхати по ній.

Ура!

Відверто кажучи Тернопіль нам сподобався, по крайній мірі те, що ми побачили. Ми прогулялись набережною,смачно повечеряли і поїхали на вокзал.

Потяг наш прибув раніше запланованого, чим нас трохи налякав. Після об’яви про прибуття прийшлось в екстра швидкий спосіб упаковувати велосипеди. Через декілька хвилин задоволені пили чай у вагоні і спостерігали через вікно на місця, де ми недавно були. У дводенному поході є багато переваг: у нього не треба довго готуватись, можна везти трохи менше речей і харчів, не треба сушити палатку після дощової ночі, але є і один недолік - не вспіваєш “відчути” похід як він закінчується.

КІНЕЦЬ