Молдова 2011

Спланувати відпустку у вересні було вирішено ще навесні. Було багато ідей і планів, але час розставляв все по своїх місцях, і варіанти відпадали один за іншим. І тут ми згадали про те, що колись хотіли поїхати у велопохід по Молдові. Поки ще сонячна погода, гарні краєвиди каньйону Дністра, і головне: осінь - пора достиглого винограду! Ідея подобалась все більше і більше. Коли є натхнення, робота йде швидко, і за  день-два був складений маршрут. Своїми ідеями ми поділились з друзями. Нажаль, через роботу лише Сєка і Вітя змогли приєднатись до нас. Отже нас четверо.

До поїздки залишається три дні, а ми ще у вус не дуємо. Нарешті вибрались взяти квитки до Могилів-Подільського. На Московський потяг квитків немає, а отже приїдемо у Могилів ввечері. Починається підготовка. Згадали, що мій багажник не важно себе почував після весняного походу, і вирішили або його модернізувати, або купити новий. Зайшли у Вело-Лігу - консольок у них немає, і Леонід Іванович люб’язно запропонував нам свій позичити. От і добре, не прийдеться збирати конструктор зі старого.

День 0. Пятниця, 23 вересня 

Стоїмо щасливі на пероні, чекаємо потяга. Сєка жаліється, що забув шолом. Наташка принесла нам в дорогу смачнючого пирога, життя стає ще кращим. І тут я згадую, що ми забули рюкзак дома. Зі страхом починаємо перебирати, що там у ньому є: ну те що ми залишаємось без фотоапарата - то вже ясно, бо для нього рюкзак і призначався. Відеокамера, нитка з голкою, пластир... а де ж наші квитки??? Хух, квитки і гаманець у кармані, але ж була у Влада ідея покласти їх у рюкзак, ото б поїхали :).  Через фото і відео апаратуру дуже жалкуємо, добре, що Сєкин фотік є. Ось такі засмучені сідаємо у потяг. Декілька слів про нього. Київ-Мог.Подільський позиціонується як електричка з 1 і 2 класом. Але у ньому є декілька плацкартних вагонів, ми вичислили їх і взяли квитки у одному плацкарті. Так їхати веселіше.

Їдемо, обговорюємо деталі походу. Вітя згадує, що колись чув, що неподалік від Кишинеуа є аномальний горб, у якому гравітація діє не так як всюди - на нього саме тягне. Усі сміємося, аж животи надриваємо, але Вітя набирає Інну і та за даними інтернету підтверджує таку інформацію і дає приблизне місце знаходження такого чуда. Він не по нашому маршруту, але досить близько від нього. Вирішено обов’язково з’їздити, глянути власними очима і відчути, як же ж на нього тягне :)) Трохи пізніше, Юля посилає нам точні координати.

Три години пройшли весело і непомітно, як і Наташин пиріг.

Темно, ми швиденько збираємо на пероні велосипеди і їдемо шукати місце для ночівлі. До неї лише 7 км, але з немалим набором висоти. Серпантин, траса через пізній час майже пуста, темно і тихо - відчуття якоїсь нереальності усього цього. Звертаємо на ґрунтовку, до нашого лісу рукою подати, але тут починається гавкіт собак, дорога звертає у садки з яблуками. Не добре це, але іншої немає. Під’їжджаємо до пункту з охоронцями, вони чемно питають, що ми тут забули і обіцяють провести нас до лісу, бо по їх словах по дорозі ще багато собак, охоронців і “їжаків” - що не сподобається нашим колесам.

Ліс гарний дубовий, ми розклались і одразу лягли спати. Домовились вставати о 7 годині і.. заснули? Куди там, не знаю як решта, а я ще довго не могла спати. У лісі так тихо, що чути навіть, як листя падає з дерева, а тут ще й щось постійно шарудить чи бігає недалеко від палатки, а там собака гавкнула і її підтримали не малочислена армія усіх чотириногих  охоронців. Лежу і мрію про завтрашній день, коли накрутишся так, що засинаєш, як тільки залазиш у спальник. 

  

          Дистанція за день: 7км

День 1. Субота, 24 вересня 

Будильника ніхто не поставив і встали ми вже ближче до 8-мої. Збирались дуже швидко, бо восени день невеликий, а по плану денний кілометраж складав  70 км. Те, що 70 км у Молдові не жарти зрозуміло одразу, як глянеш на її карту. Такий рельєф сумувати не дасть. Я на це ще з дому морально налаштувалась, і на всі мої скиглення в дорозі з цього приводу хлопці відповідали, що сама малювала маршрут, тому немає кому претензії висувати :).

Швидко зібратись допомогла нам чудо техніка Сєки з Вітьою під назвою “Реактор”. Він кип’ятить 1,5л води за 4 хв. З’їли мюслі, попили чаю і в 9 годин вирушили.

Яблуневі сади нас вразили і площами і урожаєм. По дню всі пости проїхали без проблем. Навіть жодного яблука не зірвали :).

Сьогоднішня дорога наша проходила ще територією України, і головним пунктом була Буша. Добралися до неї якраз в обід. Походили, подивились на кам’яні статуї. Чесно кажучи, мене усе це не особливо вразило. Місце гарне, кругом чисто і видно, що зроблено все з душею, але не більше.

Можливо на враження вплинув ще той факт, що усі вже не могли дочекатись обіду.

Пообідали там же, на березі річки і вирушили в сторону Ямполя. 
 

Дорога до міста була хороша, і хлопці змагалися у максимальній швидкості на спусках, за що отримували від мене у свій бік злісні коментарі. Влад питає у мене, а потім у Віті, яка у нас норма по проколам на похід, на що отримує одностайну відповідь - нуль. І забігаючи наперед скажу, що я з Вітьою в свою норму вклались :).

У Ямполі були досить рано, купили на вечір соку і поміняли на базарі 200 лей, на всякий випадок.

 Поїхали радісні до КПП, що ще засвітла станемо на ночівлю. Але не тут то було. Постояли трохи біля шлагбаума, не знаємо що робити далі. Ніхто на нас уваги не звертає, вирішили піти розпитати, як нам попасти на паром і взагалі як пройти кордон. Як тільки Вітя з Владом зайшли на територію КПП, тут же на них увагу звернули і звинуватили у несанкціонованому проникненню на їх територію. Це коштувало їм протоколом про адміністративне порушення і штрафом у вигляді попередження, з підписанням кучі паперів, а нам усім 2 години часу. На протилежний беріг ми переправлялись останнім поромом уже у сумерках. Сам паром - це просто витвір інженерної думки. В роботу він приводиться за допомогою двох ричагів. Перший - це ноги поромщика, якими він ходив по тросу і тим самим просуває паром по ньому. Другий - це велика палиця, якою один чи два добровольця відштовхуються від дна. Можете уявити, в якому захваті ми були від усього цього :). Ще нас приємно здивувала реакція касирши: на прохання купити у неї леї (по інформації від прикордонників у неї це можна було зробити), вона нам сказала, що не радить цього робити тут, бо ми втратимо на курсі. 

 Молдавську митницю пройшли без проблем і знову вночі поїхали шукати заплановане місце ночівлі. Через пару кілометрів, як і планувалось стали у акацієвому лісі при дорозі (нам у Молдові везло на акацію, аж дивно, що колеса наші залишались цілими). Вечір теплий, повечеряли, посиділи біля багаття і лягли спати. Мої надії на гарний сон виправдались.

Дистанція за день: 64км

День 2. Неділя, 25 вересня

І знову проспали! Влад поставив будильник, а виявилось на тому телефоні не переведені часи. Встали в 8 годин. Сєка знову скиглить стосовно нашого ранішнього раціону: мюслі він не вважає за їжу :). Одне спасає - його чудо бутилочка з малиновим варенням. З нею і я мюслі топчу їз задоволенням. Вирішено на наступний ранок купити згущонки і зварити ману кашу. 

Стали на колеса і вже через пару кілометрів спуску ми у Сороках.  Сороки  - досить велике місто, районний центр Молдови. Нас в першу чергу цікавила їхня фортеця, на пошуки якої ми рушили, помінявши ще трохи лей біля банку у місцевого, який хотів гривні. Курс у банку ще нижче ніж на поромі. Вирішили міняти стільки, щоб вистачило до Кишинева.

Фортеця нас усіх порадувала. За вхід ми заплатили по 2 лея, що десь півтори гривні :), заодно отримали на здачу їхні бані - так у Молдавії називаються монети. Сама фортеця знаходиться, звісно, на Дністрі, має високі стіни і досить компактна з середини. Полазили всюди де можна, пофотографувались. Знайшли вай-фай, хотіли організувати відео зв’язок з друзями, а вони, як на зло, не відповідали.

Добре тут, але пора в дорогу, ще весь день попереду. Купили карту Молдови нашого Київського виробництва - два GPS це добре, але не завадить і паперовий варіант. Що нас чекало при виїзді з міста можна було б здогадатись зі “стін”, які окружали Сороки. Ці пагорби біля Дністра виростають миттєво і інакше як стіною їх не назвеш. Ну що ж  - привіт, Молдовський рельєф.

Піднялися - спустилися, знову помаленьку на гору - і швидко до низу. І так весь час. На горбку хлопці мене чекають, разом відпочиваємо і їмо горіхи, і так до наступного. Горіхи у Молдові ростуть вздовж будь-якої дороги.

Проїжджаємо багато яблуневих садів. Ось так з яблуками і горіхами приходить час до обіду, а їсти і не хочеться. Шукаємо місце, щоб десь скупатись, але усі річки по дорозі для цього не підходять. Стаємо на гарній поляні при дорозі недалеко від лісу. Ми вже звернули від основної траси, і це дорога між селами з гарним  покриттям і малим трафіком. Краса. За 40хв було помічено всього пару машин. Попоїли, навіть чаю швиденько на Реакторі забабахали, трохи полежали і поїхали.

Далі наш маршрут звертає з траси - така собі зрізка лісами. Заїжджаємо в село, хлопці пішли у магазин за згущонкою. Питають чи є, каже продавець, що немає. - А що ж то у вас на полиці? - О, то я вам не раджу, вона вже давно там стоїть.  Посміялись поїхали далі. Дорога йде вздовж лісу, та ще й рівна, радіємо життю. До ночівлі не так багато часу, пора шукати домашнього молдавського вина. Заїхали в село з мелодійною назвою Кобильня, з твердими намірами покинути його з пляшкою вина. Кого не питаємо, ніхто не продає. Одні кажуть, що з минулорічного урожаю вже немає, а з молодого ще не готове, інші кажуть, що готове, але вони нам його не радять. Та що з цими молдованами, усі чогось нам "не радять" :). Одна жінка каже, що у всіх все є, але і сама не хоче нам нічого продати. Ми вже були втратили надію спробувати домашнього вина, як майже на виїзді села надибали двох жінок, які вирішили допомогти нам в нашій біді. За два літра ми заплатили 20 лей, побалакали про Україну і Молдову, зійшлись на думці, що країни схожі, але в Молдові холмів більше :).

Час йде до вечора, ми уже в Шолданештах - іще одному районному центрі, за яким у нас запланована ночівля. Набираємо воду біля якогось адміністративного будинку. Вже два дня пройшло, а скупатись не було де. Як дикі люди влаштували там собі "купання", хоча б ноги помити, щоб не так страшно у спальник залазити. Тішимся думкою, що завтра будемо біля Дністра.

Вечір пройшов під звуки весільних пісень, що доносились від придорожнього закладу, з молдавським вином і смачним борщем, приготованим з пакетика сушених овочей з додаванням картоплі, яку купили по дорозі. 

Дистанція за день: 78км

День 3. Понеділок, 26 вересня 

Як це так, ми вже другий день у Молдові, а досі не їли винограду?! По дорозі лише яблука і жодного виноградника. Не порядок. Сьогодні у нас запланований тур по Дністровським берегам. Спускаємось до міста з велосипедною назвою Резина.

По дорозі побачили виноград, Влад рве кожному по невеликій гілочці. Смачний, але тільки подразнились. Заходимо в магазин, бо уже потрібні харчі на обід. Дивуємось тому, що більшість продукції українська. Сік “Садочок”, кетчуп “Торчин”, шоколад “Корона” і все печиво теж наше. Перше, що я побачила коли зайшла - це Букет Молдавії, ось він улюблений, і ще й за таку низьку ціну 54 лея (38грн). Серце крається, бо у нас ще літр домашнього вина. Ну нічого, почекаю...

Дорогою вздовж Дністра знаходимо гарне місце для купання. УРА!!! Зупинка на водні процедури. Купаємось, вимиваємось. Вода прохолодна, але, як на мене, на березі мокрому з вітром холодніше, тому залишаюсь у воді, поки хлопці мерзнуть на березі :).

Як і годиться чистими заїжджаємо у святе для молдован місце під назвою Сахарна. Тут знаходиться печерний монастир 13-го століття і діючий чоловічій монастир. Усе це в каньйоні однойменної річки. Їдемо по каньйону поки їдеться, потім залишаємо велосипеди і продовжуємо рух пішки. Набрали води у священному джерелі і подивилися на печерний монастир.

Попереду нас чекає підйом на чергову “стіну”, який ми долаємо пішки. Через крутість і покриття їхати тяжко. На обід стаємо пізно, майже в 3 години, а пройдено менше половини запланованого. Тенденція не радує. Попереду іще одне визначне Молдавське місце під назвою Ципова. Тут теж монастир і теж біля Дністра, а це значить зброс, а потім немалий набір. Під’їжджаємо польовими стежками, постійні підйоми вже замучили, на очі сльози навертаються, чи то від втоми чи від розуміння того, що сьогодні ми не вкладемось у намічені 70км. В такі моменти завжди згадую відчуття в горах, коли дерешся в гору, бо знаєш, що там неймовірна краса. Дністер цього разу мене теж не розчарував. Виявилось, що спускатись до самого берега нам не довилось, а перед нами з висоти відкрилась уся краса Дністра. Насолодитись вдосталь цим неможливо, ми не стали шукати скальні монастирі, усіх влаштувало те, що ми уже бачили.

Ось так, надихнувшись красою, ми покотились далі. Дорога йшла донизу, а потім попід Дністер. Дякуючи людині, яка виклала трек на одному з популярних інтернет ресурсів, я повірила, що дорога вздовж Дністра є. Але молдовани не радили нам (знов!!!) їхати вздовж ріки, а значить знову прийдеться йти вгору. Жаль, втратили немало часу, зате полюбувались ще Дністром. Набрали у селі води, бо зрозуміло, що одразу після підйому пора ставати на ночівлю. Підйом дався легко, можливо через те, що осатаній на день. А зверху нас чекала винагорода за страждання - великий виноградник, без охорони і з, як мінімум, трьома сортами! Ось тут ми вже відвели душу. Нарвали пару кілограм, думали не з’їмо.

Поблизу нічого крім полів не було, тому довелось стати у посадці. Хоч ні, “довелось” - тут недоречно, місце було просто бомбезне. Як то кажуть - хто шукає, той знайде. У Влада ідея ставити палатку на рівненькому і м’якенькому полі, але здоровий глузд перемагає. На полі ми вечеряємо, допиваємо вино, досхочу наїдаємось виноградом. Дивимось на зірки.

Дистанція за день: 66км

День 4. Вівторок, 27 вересня

Ми все ближче і ближче під’їжджаємо до загадкового горба, і відчуваємо, як нас до нього тягне :). Ось основна тема, яка нас веселить по дорозі. Сьогодні у нас запланований насичений день.

Хоч почався він не дуже райдужно, а саме поломкою мого багажника. Зате яке місце він знайшов щоб зламатись!!! Полюбуйтесь.

Розлетівся ексцентрік на моїй консольці. Перша репліка Влада - ну тепер тобі легше буде їхати :). Але, побачивши як хлопці взялись за лагодження, сумнівів, що його зроблять, не було. Одне жалко, багажник то не мій, а позичений. Нічого, розберемось по приїзді.

Сьогодні ми вдосталь накатались по Молдавському асфальті. Так ми назвали насипну дорогу, з постійною гребьонкою.  Головне, що дивлячись на карту  - магістраль, а їхати неможливо: постійно трясе, пилі куча, особливо, як поряд проїде місцевий гонщик. Першим пунктом нашого призначення стало село Маркауци, там Дністер робить петлю і він там дуже широкий, бо це вже Дубосарське водосховище. Там ми і пообідали. Я з Владом наполягали на гарному виді під час обіду, а Сєка з Вітьою схилялись до затінку. Тому сиділи ми в якихось кущах, без повного обзору і без затінку (тіні вистачило лише на Сєку).  Сонце високо - жарко. Жаль до води далеко спускатись.

Взяли напрямок на Старий Орхей. Ідемо по полям, нікого не чіпаємо, і тут як манна з неба - душ!!

До старого Орхею під’їхали навпроти с. Машкауци. У скелях знайшли цікаві ходи. Тут раніше видубували щось. Спустилися на дорогу, що йде долиною, проїжджаємо повз с.Бутучени. Досить затишне містечко, цікаві будинки в національному стилі, кринички і брами. По селі ходить багато іноземних туристів. Група китайців чи японців з захватом все фотографують і знімають на камеру. Привітно помахали їм обганяючи.

За мостом зупинились на декілька хвилин, спостерігаючи за польотом паропланериста. Долина річки Реут дуже гарна. То з однієї сторони то з іншої виростають кам'яні стіни, яким, інколи, не видко кінця. Шукаємо втрачене Сєкине натхнення, який не хоче нас фотографувати.

При виїзді “позичили” на грядці декілька перчиків на вечерю і вперед у підйом. Щось не сильно нас тягне вгору, а було б непогано, з урахуванням того, що ще думали сьогодні вспіти подивитись на загадковий горб. З цього приводу, скоригувавши свій маршрут, їдемо у сторону траси Оргеєв-Кишинеу. В с.Іванча зайшли у Аліментару (так називаються магазини у Молдові). Поки їли морозиво, до наших велосипедів під’їхав велотурист. Сам він словак, їде з Лондона у Словакію. На питання, як довго триває його подорож, сам сміється і каже, що вже десь 4 місяця!!! Після Молдови він планує заїхати в Україну і вже звідти у Словакію. Жаліється на Молдавські дороги, каже, гірших не бачив, а ми йому у відповідь, що зараз він їде по одній з найкращих у Молдові. Виявляється, у нього карта десь 5 чи 10 кілометровка, тому на ґрунтовки і тропки він навіть теоретично виїхати не міг. Наша 2-во кілометровка різноманітністю доріжок його вразила, він її сфотографував і роз’їхались, бо нам у протилежні боки.

До горба залишалось 2 кілометра, і ми вирішили стати на ночівлю. Уже темніє, зранку значить будемо його шукати. З’їжджаємо з траси у ліс. Знаходимо чергове чудове місце і після смачного борща зі сметаною біля вогнища пробуємо на смак Молдавське пиво. Добре. Вирішили виїхати завтра раніше.

Дистанція за день: 70 км

День 5. Середа, 28 вересня

Як і планувалось, виїжджаємо на пів години раніше і знаходимо зазначене місце. Не відчуваємо на собі жодних “побічних” впливів:). Йдемо за роз’ясненнями до працівника придорожнього ресторану, він нам каже, ось тут ставайте, відпускайте педалі, і воно само їде. Спробували, таки їде! От тільки дорога то вниз, а не вгору :). Він пояснює, що вся справа у зоровому обмані, комусь здається, що тут підйом. Ну що тут сказати, не те щоб ми очікували чогось дійсно незвичайного, але все-одно розчаровані таким поясненням рушили на Кишинеу. Розчаровані але не засмучені, адже уся ця історія з чарівним горбом добре веселила нас усю подорож :).

На Кишинеу їхали трасою державного значення. Без горбів, звісно не обходилось, але їх крутизна і гарне покриття під колесами дозволяли тримати середню в районі 18км/год. По дорозі заїжджаємо у Крікова, місце відоме завдяки однойменній марці ігристих і марочних вин, а також підземними підвалами для їх зберігання протяжністю в 60км, які утворюють ціле місто. Саме їх ми хотіли відвідати. Але нам не пощастило. Як виявилось, екскурсії проводяться лише на власних машинах і записуватись краще заздалегідь, бо на сьогодні вже місць не було. Для інформації, ціна екскурсії з однієї людини складає приблизно від 200 грн без дегустації і до 1000 грн, в залежності від пакету дегустації.

У Кишинеу приїхали в обід. Поміняли долари на леї (курс обміну гривні був менш вигідним) і пообідали в центрі у піцерії з цікавою назвою Regal :).

Поки купували сувеніри, поговорили з місцевим велосипедистом, який люб’язно запропонував нам свій душ чи технічну допомогу якщо потрібно. Але часу у нас було не багато, по плану ми ще мали знайти історичний музей, ось для цього:

Поки у Римі не побувала, буду довольствуватись молдавською копією :)

Вибиралися з міста 40 хв, дуже велика кількість машин ще більше ускладнила рух велосипедистів по незнайомому місту. Нажаль, саме ці негативні враження найбільше закарбувалися у пам’яті. Всі теплими словами згадали нашу рідну Вінницю.

За містом зітхнули з полегшенням, чим далі від’їжджали, тим менше машин ставало на трасі. Це радувало, адже нам нею їхати аж до Білгород-Дністровського. Задачею на сьогодні було скоротити відставання від графіка, з якою ми чудово справились. Під кінець дня знову "видерлись ми з дуру аж на саму верхатуру”, де і заночували у лісі. Як же приємно після нелегкого дня під тріскіт вогню насолоджуватись Букетом Молдавії. Погода почала погіршуватись, з’явився вітер. Засинаю з надією, що завтра він не дутиме нам у лице.

       Дистанція за день: 93 км

День 6. Четвер, 29 вересня

Нарешті закінчились холми, попереду лише один великий підйом, а решта вниз до моря. Влад висловлює припущення, що рухаючись з темпом, який у нас був вчора, можемо вже сьогодні доїхати до Білгорода. Я скептично на це відповідаю, що туди 130км, і головне, щоб вітер не заважав. На щастя з вітром проблем не було. Подолали, як ми думали останній, парукілометровий підйом  (після був ще один), місцями крутизна така, що ледь фури вибираються. Ось воно щастя: їдемо 25-30 км/год по незагруженій трасі, горланимо на всю дорогу пісні. Один з тих моментів, коли відчуваєш увесь кайф від велоподорожі з друзями.

Кілометри біжать дуже швидко, до обіду проїхали денну норму у 70 км:). Все ближче кордон з Україною. В селі перед обідом витрачаємо усі леї у місцевому магазинчику. Стає прохолодно. Дуже швидко погода значно погіршилась, піднявся вітер. Обідали в посадці, ховаючись від вітру за кущами. Почав накрапати дощ. Відпочивати після прийому їжі немає як - холодно. Гайда на велосипед грітися. Дощ все посилювався. До кордону залишалось 20-25км. Цей відрізок ми їхали так, як ніби в Україні немає дощу і сонце світить. Не знаю чому, але здавалося, що на Батьківщині буде краще :). Молдова прощалась з нами дощем, а ми тікали з неї як було сил.

Митниці пройшли швидко і без проблем. Довше діставали документи з баулів, які накриті чохлами. На Молдовській стороні нас приємно вразила наявність duty-free. Зайшли погрітись і подивитись. Ціна на Букет Молдавії привела нас у захват, по 2 євро за літр, що вдвічі дешевше ніж у нас. Поборовши жадібність, взяли лише по бутилці на брата :) Ех, я б могла там жити)))

На рідній території небо дійсно здавалося світлішим, дощ меншим. Відзначили 100км позначку. Сєка пропонує доїхати до Білгорода і знайти сауну. Але ми не ведемось. Не без проблем набираємо воду на вечір і шукаємо місце для ночівлі. Єдиний лісочок був помічений на березі лиману. Табличка при в’їзді гласить про заборону навіть заходити, а також розбивати намети, палити багаття і т.д. Повертаємось на трасу і знаходимо місце у посадці. Тим часом дощ закінчується.

Вітер розгулявся не на жарт. Мусимо будувати вітрозаслон з велосипедів і каріматів.

Холодно, гріємось і сушимо речі біля багаття. 

        Дистанція за день: 118 км

День 7. П’ятниця, 30 вересня 

Сьогодні Вітя мусив їхати на Вінницю, а у решти був варіант залишитись на пару днів біля моря. Але, чи то через погоду, чи просто засумували за домівкою, вирішили їхати усім разом. Квитки на потяг з Одеси - лише купе. Як би ми не не хотіли їхати з велосипедами у купе, діватися немає куди. Беремо квитки через інтернет.

Зранку Сєка знаходить спущеним колесо. Це ж треба, усю статистику попортив в останній день. Клеє камеру, ми готуємо сніданок  на залишках газу у балонах. Сонце світить, але вітер холодний.

Через пару кілометрів у Сєки знову спускає заднє колесо, здається навіть новий прокол. Поперло. Міняє камеру.

У Білгород-Дністровському нас цікавила фортеця. На неї ми витратили досить багато часу. Площу вона займає немалу, особливо порівняно з фортецею в Сороках. А ще там можна лазити всюди, куди можеш залізти. А залізти ми могли багато куди, було б бажання. Хлопці зловили кураж і давай лазити по усім стінам. Я як могла їх підганяла, бо дуже хотілося ще у морі покупатись. Дністровський лиман зачаровував, у вітряну погоду він виглядав суворо. Фортеця залишила приємне враження.

Підкріпившись смачнючою шаурмою поїхали до моря. Дорога була не такою легкою, вітер вніс свої корективи. Дізнавшись точно, коли прибуває електричка до станції Бугаз, ми виїхали на пляж! Ура!! Ось воно море!!! З криками радості, підцибуючи біжимо до нього, як ніби так довго їхали, що вже осінь наступила :).

Море було досить теплим, вилазити не хотілось і ми все бовтались і бовтались. Особливо цікаво це виглядало на фоні людей, які у куртках прогулювались пляжем. 

Це було чудовим завершенням чудової подорожі. Далі нас чекала електричка і купейний вагон з проблемами розміщення велосипедів, заміна камери у Влада уже у Вінниці на пероні. Але то все не те. Подорож закінчувалась саме тут, на березі моря, з відчуттями радості, суму, втоми і бажанням вже їхати додому.

         Дистанція за день: 43 км

         

         Дистанція усього походу: 539 км 

 Трек нашого маршруту